Наказ № 00485

«Kresy. Ars moriendi» — обширний історичний репортажний твір польських журналісток Аґнєшки Рибак та Анни Смолки, опублікований у 2020 році у видавництві Wydawnictwo Literackie.

Назва відсилає до середньовічної концепції *ars moriendi* («мистецтво вмирання»). Книга являє собою драматичне дослідження в документальному стилі, що показує, як протягом усього XX століття польський уклад життя на «Східних кресах» (Kresy Wschodnie) — колишніх східних теренах Польщі, що нині перебувають у межах України, Білорусі та Литви, — поступово зникав, розпадався і «вмирав».

Пропонуємо увазі наших читачів уривки з цієї книжки, які перенесуть нас у 1920-ті та 1930-ті роки ХХ століття.

У 1920-х роках Всеволод Балицький — очільник української політичної поліції, амбітний чоловік, якому було за тридцять, — мав підстави для невдоволення. У Кремлі до його застережень не дослухалися. Москва чітко знала, чого прагне: здобути прихильність національних меншин, використати національні мови для масової совєтизації, а також загравати з українцями й білорусами, які мешкали в Польщі, — і все це для того, щоб поставити Варшаву в скрутне становище. Москва прагнула створити «радянський П’ємонт» — плацдарм, з якого згодом можна було б розпочати наступ на Захід.

Місцевим полякам було надано два автономні райони — так звані «польські райони» (*Polrajony*) — у Довбиші (Україна) та Койданові (Білорусь). Католицька церква стояла на заваді створенню *homo sovieticus*, який розмовляв би польською мовою, тому Кремль узявся за її ліквідацію. Культові споруди перетворювали на клуби та склади, дедалі більше священників опинялося за ґратами, а в школах вихідним днем замість неділі зробили четвер. До 1938 року в Україні не залишилося жодного діючого католицького храму, а багатьох заарештованих священнослужителів було розстріляно. У 1920-х роках ще існувало чимало газет, шкіл, вищих навчальних закладів, бібліотек і театрів — усі вони були польськомовними, хоча й наповненими радянським змістом. Поляки молилися на цвинтарях, облаштовували таємні каплиці у власних оселях і вели подвійне життя: радянське — на показ, і традиційне — у приватному просторі власного дому.

Українці лівих поглядів долучилися до розбудови радянської України. Попри обмеження, спричинені цензурою, спостерігався стрімкий розвиток української мови, театру та літератури. Тим часом прихильники Петлюри (переважно рядові учасники руху) та інші вороги комунізму опинилися на маргінесі. Всеволод Балицький розгорнув мережу шпигунів, що охоплювала обидві ці групи. Він стверджував, що московська національна політика вийде з-під контролю, що призведе до радикального посилення прагнень українців до незалежності — прагнень, які підтримувала Польща.

Унаслідок травневого перевороту 1926 року до влади прийшов Пілсудський — це була подія, що стривожила Кремль. У доповіді під назвою «Про сили контрреволюції в Україні» Балицький писав: «Антирадянські елементи вбачають у Пілсудському колишнього союзника Петлюри». Ще не встиг вщухнути гуркіт пострілів травневих подій, як із Бельведерського палацу на ім’я Петлюри надійшло запрошення до переговорів. Та не судилося. Отримавши в Парижі важке поранення від нападника — який, найімовірніше, діяв за наказом ОДПУ, — він помер у лікарні. Ключові посади в польських розвідувальних структурах, що займалися українським напрямком, обійняли довірені особи Маршалка — поляки з України, які свого часу належали до Польської Військової Організації (Polska Organizacja Wojskowa — POW). Польська розвідка знову почала досягати успіхів і розширила свою агентурну мережу. Соратники Петлюри, які перебували в Польщі, отримали військові посади; декого з них було залучено до розвідувальної діяльності. Було збережено основи української військової сили. Унаслідок співпраці між поляками та українцями виник прометеїзм — термін, що вживався в Польщі для означення підтримки прагнень до незалежності тих народів, які були силоміць включені до складу СРСР.

На 1927 рік припадає десята річниця захоплення влади більшовиками, а Москва, тим часом, зіткнулася з черговою продовольчою кризою. Постійний спад виробництва був наслідком політики Кремля щодо селянства: ті, хто господарював погано й виробляв мало продовольства, жили спокійно, тоді як тих, хто досягав успіхів у вирощуванні зерна чи тваринництві, оголошували «куркулями» — тобто ворогами. У січні 1928 року ОДПУ видало директиву про арешт селян, які відмовлялися продавати своє зерно за встановленими державою цінами. Розпочалися примусові вилучення продовольства. Того ж року партійне керівництво ухвалило п’ятирічний план, який передбачав стрімку індустріалізацію країни. Для реалізації цього плану були потрібні кошти, і одним зі способів їх отримання став експорт продовольства. Сталін не бажав потрапляти в залежність від іноземних банків, тому серед громадян було організовано державну позику. Балицький ставав дедалі більш потрібним, і Сталін почав особисто приймати його в Кремлі все частіше. Високий і кремезний, із густою шевелюрою, що вже почала сивіти, над повненьким, майже хлоп’ячим обличчям, — він справляв приємне враження. У його манерах було щось від ведмедя, до того ж він був не проти випити. Мав чудову пам’ять на обличчя, що дозволяло йому уникати неприємностей із родичами партійних лідерів під час арештів. Він умів дбати про власні інтереси й захоплювався колекціонуванням коштовностей та творів мистецтва.

Невдовзі після ухвалення п’ятирічного плану Сталін вирішив провести колективізацію сільського господарства — процес, що розпочався у 1929 році. Було відряджено так званих «активістів», які чинили тиск на селян, змушуючи їх передавати свої землі — разом із худобою та всім майном — до колективних господарств (колгоспів) без жодної компенсації. Незалежно від того, чи були вони православними, мусульманами, католиками, протестантами або атеїстами, селяни чіплялися за свої господарства всіма силами. Найзапекліший опір чинила Україна. Селяни відмовлялися вступати до колгоспів; вони забивали худобу — адже тварин усе одно мали відібрати, — а часом відпускали коней на волю, аби тільки ті не потрапили до колгоспів. Жінки виламували двері складів і забирали додому мішки із зерном, яке в них раніше відібрали. Чоловіки нападали на активістів, а дехто діставав зі схованок зброю й вирушав до лісу. У кількох регіонах спалахнули повстання, очолювані місцевими діячами. У радянських документах 1930 року зафіксовано 13 794 «терористичні акти» та 13 754 масові протести по всьому СРСР, причому більшість із них припала на Україну. У своїх звітах Балицький застерігав від можливого об’єднання трьох сил: селян-повстанців, української еліти та поляків. Опір поступово згасав — не лише через страти повстанців, їхнє ув’язнення в таборах чи депортацію, а й унаслідок голоду. В одній із доповідей владі партійний функціонер писав: «Люди стали байдужими; вони взагалі ні на що не реагують — ні на вмирання, ні на канібалізм, ні на будь-що інше».

Сталін не змінив своєї політики колективізації й не погодився надати допомогу Україні. У прагненні здобути кошти для індустріалізації він вивозив продовольство за кордон — зокрема, у період між 1929 і 1931 роками він потроїв обсяги продажу зерна до Німеччини. Він наказав жорстоко придушувати будь-який опір. «Вождь народів» вимагав, щоб керівники радянської України — серед яких був і поляк Станіслав Косіор, котрий очолював тамтешню партійну організацію, — виконували поставленні завдання. 1932—1933 роки стали піком Великого голоду, який забрав життя приблизно 3,9 мільйона людей в Україні, а в СРСР загалом — імовірно, близько 7 мільйонів. Дехто помирав у власних домівках. Інші шукали порятунку, тікаючи до міст: «мертві селяни лежали на дорозі, на узбіччях і на стежках». Тіла тих, хто дістався міст, збирали спеціальні похоронні команди, що складалися переважно із селян, які працювали в обмін на їжу: що більше тіл вони збирали, то більше хліба отримували. Трупи скидали в безіменні ями. Іноді разом із ними ховали й тих, хто був ще живий. Поширився канібалізм. Молоду польку, заарештовану під час перетину радянського кордону (вона мала намір вступити на юридичний факультет у Москві), відправили на Соловецькі острови. Там вона опинилася в групі з близько трьохсот осіб, яких називали «українськими канібалами». «Вони розповідали, як їхні діти померли від голоду, а самі вони, перебуваючи на межі смерті, готували тіла своїх дітей і з’їдали їх. Це сталося, коли вони були в стані шоку, спричиненого крайнім виснаженням від голоду. Згодом, усвідомивши, що сталося, вони втрачали розум». У прикордонних районах Української РСР цілі села вирушали в бік польського кордону. Селяни виламували міцно замкнені двері православних і католицьких храмів, забирали ікони та хоругви, а також збирали зі своїх господарств худобу й найнеобхідніші речі. Вони йшли на захід, співаючи, під супровід мукання худоби. Для селян, які гинули за річкою Збруч, Польща здавалася єдиною надією на порятунок. Зрештою, так воно й сталося — але лише для жменьки тих, кому вдалося перетнути кордон. Українські емігранти в Польщі прагнули війни з Москвою. Пілсудський діяв обережно: він дав згоду на посилення пропагандистської діяльності в Україні, але в усьому іншому вирішив зачекати. Польща — як і решта Європи та Сполучені Штати — перебувала в лещатах глибокої економічної кризи, тож скорочення бюджетних витрат торкнулися й армії. За оцінками польської розвідки, страх смерті в поєднанні з відсутністю в Україні організованого політичного центру унеможливлювали загальнонаціональне повстання. Якби антирадянський виступ усе ж спалахнув, Польща, цілком імовірно, підтримала б його. Але цього не сталося.

Москва почала прагнути покращення дипломатичних відносин із Польщею і в 1932 році підписала з Варшавою пакт про ненапад. Однак це не розвіяло побоювань Сталіна. Невдовзі після підписання пакту він написав у листі: «Пам’ятайте, що Пілсудський — не мрійник, а його шпигуни в Україні — у десять разів сильніші, ніж уявляють собі Реденс і Косіор. Пам’ятайте, що в КП(б)У [Комуністичній партії (більшовиків) України — А. С.] є чимало гнилих елементів — свідомих чи несвідомих петлюрівців, а також людей, які є просто агентами Пілсудського».

Тим часом Пілсудський — який зупинив просування більшовиків у Європу, — старішав, а стан його здоров’я погіршувався. Він дав вказівку своїм дипломатам і розвідникам — чисельність яких танула, мов сніг навесні, — дотримуватися умов пакту й утримуватися від провокацій щодо Москви. Економічна криза змусила вдатися до режиму суворої економії, що призвело до скорочення фінансування прометеївського руху. Радянська розвідка вигравала змагання у своїх польських колег. Будь-які перспективи польської інтервенції стали нереалістичними, перетворившись лише на «страшилку» для пропагандистських цілей.

Українське селянство зникло. Мільйони людей померли від голоду, ще кілька мільйонів втекли до промислових центрів, що стрімко розросталися, а майже два мільйони були депортовані. Кремль узявся за знищення української еліти: письменники, поети, художники — творці культури, що тільки-но зароджувалася, — опинилися у в’язницях. Згодом це явище отримало назву «Розстріляне відродження». Українська мова зникла зі шкіл і суспільного життя. А потім настала черга поляків. Експеримент із їхньою стрімкою совєтизацією зазнав невдачі. Усе відбулося саме так, як передбачав Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) у своїй резолюції 1927 року, де зазначалося, що польська культура «наскрізь просякнута шляхетсько-буржуазно-клерикальною ідеологією». Рік по тому Балицький вказав на небезпеку, яку становили сподівання українців, пов’язані з прометеївським рухом: «Вони виходять із засадничого припущення, що розпад СРСР є неминучим і що завдяки цій катастрофі Україна зможе здобути незалежність». У період колективізації, повстань і голодомору Балицький усюди вбачає руку поляків: він стверджує, що одного з ватажків наймасштабнішого повстання було заслано з Польщі; з’являються відомості про те, що селяни втішають себе думкою, ніби за два місяці прийдуть поляки й покладуть край реквізиціям; до того ж, здається, що множаться контрреволюційні організації, пов’язані з Польщею.

Як і у випадку з українцями, чистки розпочалися з переслідування польської партійної та культурної еліти в Україні. Висувалися звинувачення в причетності до Польської Військової Організації (ПОВ) та відповідальності за організацію голоду. Серед перших, кого заарештували у 1933 році — і хто після жорстоких катувань підписав зізнання про членство в ПОВ та діяльності проти інтересів СРСР, — були драматург Вітольд Вандурський і Болеслав Скарбек; обидва вони працювали в Інституті Польської Пролетарської Культури в Києві. У молодості вони дійсно були членами ПОВ. Утім, вони вже давно перейшли на бік комуністів, а сама організація припинила своє існування ще 1919 року. Не вдалося домогтися підпису від Єжи Чешейко-Сохацького — польського комуніста, який у 1920-х роках був депутатом Сейму, а згодом був викликаний до Москви для роботи в Комінтерні. Під час допиту на Луб’янці він вистрибнув із вікна.

Нова структура, створена за указом Сталіна 1934 року — НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР), — об’єднала в собі політичну поліцію, розвідку, контррозвідку, служби охорони громадського порядку, а також управління в’язницями й таборами (таборами примусової праці). Голова НКВС Генріх Ягода почав заповнювати тюремні камери поляками — не лише в Україні, а й по всьому СРСР. Їх звинувачували в причетності до «Польської військової організації» (Polska Organizacja Wojskowa — POW) та в різноманітній діяльності, спрямованій проти Радянського Союзу. Водночас було закрито польськомовні школи, газети, театри й бібліотеки, а згодом — і вищий навчальний заклад у Києві. Розпочалися депортації поляків: спершу — з прикордонних районів до сіл на сході України, що спорожніли внаслідок Великого голоду, а згодом — із місць компактного проживання поляків до Казахстану, який також зазнав значного знелюднення через колективізацію (там загинуло близько 1,75 мільйона осіб, а ще мільйон утекли до сусідніх республік). Пік депортацій припав на 1936 рік, коли було виселено, за оцінками, 42 000 осіб. Загальна кількість поляків, депортованих до початку Другої світової війни, залишається невідомою.

У 1936 році Сталін усунув Ягоду (якого 1938 року було розстріляно) і замінив його Миколою Єжовим. Єжов звинуватив групу співробітників НКВС — усіх, хто мав польську національність, багато хто з них розпочав свою кар’єру ще за часів Фелікса Дзержинського, — у причетності до ПОВ («Польської військової організації») і провів у відомстві масштабну антипольську чистку. Водночас, прагнучи виправдати сподівання Кремля, 11 серпня 1937 року він підписав наказ № 00485. Згідно цього документу можна було заарештувати будь-якого поляка в СРСР. Людина, яка була автором наративу про ПОВ (Польську військову організацію) і була головним організатором її розгрому в Україні 1919 року, зрештою стала жертвою власного успіху: Єжов звинуватив Балицького у шпигунстві на користь Польщі, після чого в листопаді 1937 року — у день його сорокап’ятиріччя — Балицького розстріляли. Його наступник, Ізраїль Леплевський, обіймав цю посаду лише до січня 1938 року і зрештою пізнав ту саму долю, що і його попередник.

Наступний очільник українського НКВС, Олександр Успенський, прибув до Києва у супроводі Єжова, який різко критикував своїх попередників за надзвичайно повільні темпи роботи. Доведений до крайнього нервового напруження самим лише терором, Успенський впав у істеричний стан: він «щодня звітував, вимагаючи, щоб „трійки“ [позасудові органи] прискорили свою роботу й проводили більше страт». На одній із нарад він «запропонував перевірити всіх посадовців обласного та районного рівнів, а також заарештувати кожного поляка». «Набийте їм морди, — як він висловився, — і змусьте дати свідчення… адже 90% поляків, які живуть в Україні, причетні до ПОВ [Польської військової організації]». Успенський заарештовує Косіора — найвидатнішого поляка в керівництві комуністичної України — і піддає його жорстоким тортурам. Косіор чинить опір і відмовляється підписувати будь-які свідчення. Тоді до камери приводять його падчерку й ґвалтують її в нього на очах. Вийшовши з будівлі НКВС, дівчина пішла просто до залізничної колії та кинулася під потяг. Косіора, його дружину та трьох його братів розстрілюють.

Успенський відчував, що наступним у черзі до загибелі є він сам. У листопаді 1938 року він зник, інсценувавши самогубство. Через кілька місяців НКВС вистежило його, після чого він був страчений. Микита Хрущов змінив Косіора на посаді партійного керівника й керував завершальним етапом «польської операції» в Україні. За оцінками, кількість страчених сягнула 111 000 осіб. У вересні 1939 року посаду Успенського обійняв Іван Сєров.

Aby otrzymywać informacje o nowych artykułach publikowanych na stronie,
subskrybuj nasz newsletter!