Болеслав Сміливий

Болеслав був найстаршим сином Казимира Відновителя та руської князівни Добронеги. Галль Анонім у своїх літописах називає його трьома прізвиськами: Щедрий, Войовничий та Сміливий. Ці додатки до імені й насправді влучно окреслюють особистість Сміливого, якому судилося бути коронованим та привести країну до повної незалежності.

Його батько першим прийняв обов’язкову для польської королівської династії модель виховування синів. Дякуючи цій системі виховання майбутніх державотворців, молодий Болеслав вмів писати та читати, володів декількома іноземними мовами. Крім того, майбутній монарх повинен був опанувати військове мистецтво та пізнати хитрощі політичних інтриг.

Після смерті Відновителя, в 1058 році первісток Болеслав, почав керувати державою. Це був «лицар відважний і стійкий, гарний господар і найщедріший з володарів», як повідомляє про нього літопис Аноніма. Він пішов шляхом свого прадіда Болеслава Хороброго, бажаючи стати правителем, повністю незалежним від німецького цезарства, яке у той час мало натягнуті стосунки з папою римським. Та Болеслав Сміливий відкрито не виступав проти німців, але ефективно паралізував починання їхніх союзників Чехів, нав’язавши, за прикладом Болеслава Хороброго, приязні стосунки з Угорщиною та Руссю. Болеслав Сміливий також підтримував німецьку внутрішню опозицію магнатів. Політика, яку він проводив, була визнана його послідовниками, як прояв політичної мудрості, що допомогла йому стати королем.

Урочиста коронація Болеслава Сміливого відбулася під час свята Різдва Христового у Гнєзні 1076 року. Обряд коронації звершив архієпископ Петро. Ця подія була так описана німецькими хроністами, які ненавиділи польського монарха: «Він безсоромно спокусився на корону на ганьбу німецького королівства».

У цей самий час Сміливий порозумівся з папою, який прислав до Польщі своїх легатів, які повинні були зміцнити вплив католицької церкви у країні.

Був 1075 рік, робота над відродженням християнства у Польщі тривала ще від часів Казимира Відновителя. Продовжуючи справу батька, Болеслав відбудував з руїн собор у Гнєзні (1064), та не жалів грошей на заснування бенедиктинських абатств в Могильні та Любуню. За його панування було прискорено відновлення гнєзнєнського архієпископства з підпорядкованими йому дієцезіями: Краківською, Вроцлавською, Познанською та новоствореною Плоцькою.

В стосунку до Приморcького питання він вів дуже обережну, але цілеспрямовану політику, а у справі західнослов’янських племен дотримувався нейтралітету. Натомість велику увагу приділяв руським проблемам, які пізніше призвели його до падіння.

Знаходячись на вершині влади, монарх представляв реальну загрозу для польських магнатів, які старалися посилити свій вплив на долю країни. Також для німецького цезарства король Болеслав був особою невигідною з погляду на його амбіції та політичну позицію.

Активна діяльність монарха посприяла впровадженню на угорський трон у 1077 році Владислава, сина Белі І та польської принцеси. Завдяки цьому, Болеслав укріпив південні кордони Польщі, а також отримав вірного союзника в реалізації намірів, які стосувалися Київської Русі. Відображенням цієї політики став Київський Похід, метою якого було завоювання київського трону для родича короля, князя Ізяслава. Саме з цією подією пов’язана трагічна справа Святого єпископа Станіслава.

Київська виправа увінчалася успіхом і Болеславові вдалося посадити на трон свого родича, дякуючи чому, він забезпечив широту польських впливів на руських землях. Однак, у Польщі за відсутності короля дійшло до заворушень, спрямованих проти його правління. У той час «мали місце бунти вільних і невільних людей, котрі вже не могли далі нести тягар державних повинностей, накинутий їм Болеславом». Рятуючи своє майно, лицарство стало покидати військові шереги та повертатися додому, щоб придушити бунт холопів. Це неабияк розгнівало короля. Жорстокість монарха, застосована по відношенню до бунтівників та своїх супротивників, призвела до відкритого осуду його діянь Краківським єпископом Станіславом. Священик проявив велику рішучість та відвагу, стаючи на захист суспільства від необмеженого королівського свавілля. Болеславові вдалося шляхом сурових репресій придушити бунт непокірних, а єпископа Станіслава було звинувачено у зраді і, згідно з тогочасними законами, приречено на смертну кару шляхом четвертування. Зрада епіскопа полягала на його участі у змові проти короля, яка повинна буда привести до знищення влади Болеслава Сміливого. Події, які мали місце 11 квітня 1079 року в дуже обережних словах описав Галль Анонім: «...Болеслав, сам будучи помазанцем Божим не повинен був за жоден гріх тілесно карати іншого Господнього помазанця. Це йому дуже зашкодило, коли гріх проти гріха застосував і за зраду видав єпископа на четвертування. Ми не оправдовуємо єпископа-зрадника і не захищаємо короля, що так гидко добивався своїх прав».

Смерть єпископа внаслідок четвертування заперечують дослідження його останків. Слід від удару гострим предметом ясно видно на задній частини його черепа. Цього припущення також дотримувався польський історик Ян Длугош, який пізніше описав у своєму літописі цю, овіяну легендами, подію: «Коли король Болеслав, поринаючи у звірства та підлості, чинив все більше злочинів, і насміхаючись над прокляттям, якому його піддав найсвятіший чоловік, єпископ Станіслав, зневажив божий закон та наразив на смерть і зневагу святі таїнства і авторитет церкви, охоплений гнівом муж божий Станіслав проклинає короля, і коли той хоче увійти до його краківської святині, заступає йому дорогу та ім’ям Всемогутнього Бога забороняє проклятому зайти до храму. У разі непокори, на велику ганьбу короля, він застеріг, що припинить богослужіння.

Та коли король, не зважаючи на заборону Божого мужа, разом з лицарями, які старалися погамувати норов монарха, вдерся до храму, єпископ Станіслав перервав розпочате богослужіння.

13 травня, у четвер, на світанку, єпископ Станіслав, прагнучи, як завжди, віддати пошану Христу, подався у супроводі кліриків до церкви на Скалці. Король Болеслав, схопивши меча, і, вже у більшому, ніж звичайно, супроводі лицарів, яким наказав іти за собою, пішов туди, щоб вбити святого мужа. Вихопивши меча, дарованого йому проведінням, як кожному королю, не з метою переслідувань, але для карання кривди, він оскаженілий, бажаючи помститися Божому чоловікові, розлючений вдерся до костелу... Преподобному єпископу, який відправляв месу, розтинає мечем святу голову. Підлий та зрадливий король кладе трупом святого єпископа Станіслава, який молився за пробачення для нього та інших його вбивць і катів.»

Смерть єпископа Станіслава призвела до відкритого бунту проти короля, котрий після довготривалих невдач повинен був тікати до Угорщини, де й помер в 1081 році при загадкових обставинах.

Болеслав Сміливий мав єдиного сина, матір’ю якого була або німкеня, або русинка, про яку нічого не відомо. Той, як пише Галль Анонім «юнак, який подавав великі надії», на ім’я Мєшко, після свого повернення на батьківщину був підступно вбитий.

Після смерті єпископа Станіслава король Болеслав Сміливий був проголошений вбивцею та содомітом. Ця характеристика монарха існує і до сьогодні, не зважаючи на усі його заслуги перед Польщею.

Опрацював Герман Бентковський