З історії житомирської католицької громади
В 20-ті роки минулого століття церква стояла в опозиції до радянської влади. Особливо непримиренним до неї було католицьке духовенство, яке підтримувалося молодою польською державою. Для московських властей це було небезпечним, бо серед місцевих поляків ксьондзи користувалися великим авторитетом, й тому могли істотно впливати на свідомість і поведінку численної польської діаспори в прикордонних районах. А це робило становище більшовиків хитким і ненадійним. Тому Кремль вимагав від своїх спецслужб оперативних і дієвих заходів, аби паралізувати вплив католицької церкви і ксьондзів.
Найбільше Москву турбував Волинський (Житомирський) округ з найчисельнішою громадою поляків. На них звернуло свою увагу всесильне ГПУ — таємна жандармерія більшовиків. В 1923 році воно розробило операцію, що мала б відокремити місцевих ксьондзів від Польщі й добитися від них нейтралітету в ставленні до московської влади.
Чекісти зосередили свою діяльність у двох напрямках. Вони насамперед здійснили заходи, що мали підірвати авторитет духовенства. Для цього серед віруючих поляків чека навербувала таємних агентів — «освєдомітєлєй» і «сексотів» — які б викликали серед віруючих недовіру й ворожість до своїх душпастерів, підривали їх авторитет.
«В первую очередь в костёлах были созданы группировки из мирян-католиков, которые занялись бы наблюдением и, в зависимости от него, критикой нравственной и политической жизни общин, их духовных главарей и наиболее активных деятелей костёла, ... так же частичной дискредитацией во всех отношениях существующих обрядов и традиций в костёлах, базируясь на отрицательных моментах в жизни и деятельности католической церкви. Эти мероприятия дали... возможность..., верующих настроить ... против руководителей костёла и заменить невыгодные для нас объекты в костёле «своими» людьми.
В такие группировки были вкраплены наши люди, руководящие осуществлением этих мероприятий».
З другого боку — ГПУ намагалося серед священників знайти такого, хто б погодився виступити проти своїх же колег, осудити їх. Шляхом шантажу і погроз гепеушникам вдалося примусити капелана Житомирського кафедрального собору А. Федуковича звернутися з листом до римського папи і звинуватити духовенство в протидержавних акціях. Федукович писав, що ксьондзів до цього спонукає Польща, а тому вимагав від папи відокремити католиків України від польського католицького керівництва.
Звернення вмить опинилося в пресі й на католицьку церкву звідусіль посипалися необґрунтовані звинувачення. Спроби священників спростувати виступ Федуковича наражалися на вміло розставлену й замасковану протидію агентів ГПУ серед віруючих.
Цькування духовенства досягло такої межі, що заступник Тираспольського католицького єпископа Крушинський через газети порадив ксьондзам утриматися від антирадянських виступів. В такому ж дусі до папи й до ксьондзів звернулися інші церковні ієрархії.
«Всё это позволило начать ряд судебных процессов против многих ксендзов, уличенных в антисоветской деятельности».
Почалися гоніння на церкву. Влада знущалась над духовенством, судила, кидала до в’язниці, у концтабори, вивозила на далеку північ. Це все були одновірці, однодумці, колеги, знайомі, друзі Федуковича. Він цього не міг витримати.
4 березня 1925 року в Житомирі в урочищі Зелений Гай Федукович здійснив самоспалення. Людям вдалося загасити полум’я, але живіт і груди у ксьондза згоріли. Він був при пам’яті, і коли його везли в лікарню, розмовляв з прихожанами, що не відходили від нього. В них теплилась надія, що все минеться і священник одужає.
А далі за діло взялися лікарі і через три години повідомили, що ксьондз отруївся і помер. І по сьогодні невідомо, звідки раптом в нього взялася отрута, і як напівмертва людина зуміла вчинити ще одне самогубство. Казали, що хтось йому допоміг.
Федукович залишив лист, адресований до папи. Ксьондз пояснює папі, що йому остогидло ходити на реєстрацію в ГПУ, що несила більше терпіти болючі образи, й він накладає на себе руки.
В ГПУ зрозуміли, що допустилися страшенного промаху. Таємна підступна діяльність ЧК враз опинилася на поверхні і викликала гнів і обурення населення. Постійні спроби секретних служб звалити вину за смерть Федуковича на католицьку церкву уже нікого не переконували: їм не вірили. Миряни казали: «Раніше власті арештовували священників, а тепер убивають, але їм не вдасться добитися свого — ми вірили й будемо вірити».
На 3-тю годину дня до лікарні, до тіла Федуковича став сходитися народ. Всі пробивалися до моргу. Там стояв плач. Плакали всі: діти, жінки, чоловіки, цілували руки і ноги ксьондзу, казали, що він гідний сану святого. На похорон автомашиною польського консула приїхали київські ксьондзи. Відслужили урочистий жалобний молебен. А коли до людей на автомашині під’їхали працівники радянської прокуратури, з натовпу голосно пролунало: «Ось вони — ті, що п’ють нашу кров!». При великій масі народу процесія рушила до кладовища. Натужно лунав заупокійний спів. Коли труну опустили в могилу, натовп заплакав. З ксьондзів ніхто не промовив ні слова — їм власті заборонили говорити. Але це мовчання було більш промовисте, ніж слова.
Звістка про трагедію розійшлася по всьому округу. Скрізь у костьолах пройшли поминальні служби. 7-го березня панахиду по Федуковичу правили в костьолі Новограда-Волинського. Зібралася велика маса людей. Віруючі казали, що Федукович приніс себе в жертву Богу за спасіння католицького люду, пішов по стопах Христа і помер смертю мученика. Він мусив померти, бо більшовики дуже мучили його. Ці розмови будили й розпалювали ненависть до московської влади.
Як і в Житомирі, тут ніхто не виступав з прощальними промовами. Мовчали приїжджі священники, мовчав новоград-волинський ксьондз Кучинський. Мовчав, хоч душа кричала. Він ще скаже слова й скаже не раз. Це буде прокляття. Поволі священники обернулися обличчям до костьола й так же повільно рушили в храм, у відчинені двері, які за ними тихо зачинились. Хто знає, що значив цей жест? Смерть Федуковича віщувала їм хресну дорогу, в кінці якої на них чекала страдницька смерть. ГПУ не забуло і не простило полякам і їх пастирям непокірного, твердого руху. Кілька років мине й поженуть у тюрми й на каторгу католицьких священників, а за ними в безмежні страшні тундри Росії вивезуть на загибель їхню паству. Але й там вони залишаться вірними заповітам батьків, своєму Богу. Й ця незламність стане суровим вироком кривавій владі, заснованій на брехні та насильстві.
І. Л. Тригуб, Новоград-Волинський, 2003 р.
