Подяка, вручена у коридорі

Суботнього осіннього холодного дня я була запрошена до Житомирської філармонії на презентацію фільму, який є результатом роботи краєзнавчої експедиції «Пізнай свій край, свою країну». Започаткувало цю експедицію Почесне Консульство РП в Житомирі. Мій внесок в реалізацію даної експедиції складає чималий інформативний матеріал про життя польської громади мого села, його історію, який я збирала дев’ять років. Ці матеріали розповідають також про життя поляків з інших сіл району. Двічі по телефону мене запрошували на свято, говорили про необхідність обов’язкової присутності і про те, що мій вклад в експедицію буде відмічено нагородою, яку вручатиме пан почесний консул. На захід з собою мені запропонували взяти своїх рідних, знайомих та друзів.

Я, моя 83-річна мама і дочка з маленькою онукою нарешті добралися до філармонії. Свято було приурочене до Дня Незалежності Республіки Польща, і зустріч в теплій, дружній атмосфері з родаками-колегами була очікуваною. Але найбільше хотілося перегляду фільму та концерту. Для нас, мешканців села, зустріч з польськими колективами є важливою подією і запам’ятовується надовго. Всі, хто зробив внесок в експедицію, поділився зібраним матеріалом, інформацією для створення фільму, повинні були отримати диски копії відзнятого напередодні. Презентація почалася з привітань гостей з Польщі, працівників консульства, які забрали багато часу. Для мене збір матеріалу, поїздки, спілкування з людьми робляться не заради високих слів, які я почула зі сцени. Це в задоволення, як можливість не дати безслідно зникнути всьому, що стосується польськості в житті, душах, серцях 80-ти, 90-річних селян-поляків, католиків, які ще рік чи два і відійдуть у вічність. Таку ж ціль, я думаю, поставило собі і консульство та знімальна група, яка у пошуках матеріалу об’їздила всю Житомирську область. Та на моє розчарування демонструвалася лише частинка фільму, невеличкий фрагмент, але на мене враження справила. Продивилася його на одному диханні. Я б назвала свято не презентацією фільму, а презентацією фрагменту. Обіцяного диску з копією фільму я не отримала і нагороди також. І не тільки я. Обіцяну Почесним Консульством увагу я відчула лише зі сторони молодого, приємної зовнішності чоловіка, який приязно запрошував всіх, хто мав піднятися на сцену для вручення подяки, зайняти місця у перших рядах.

Або нас було забагато, адже у проекті задіяли близько 50 учасників, або забагато часу зайняли промови, та й вечір почався із запізненням, тому вручення подяк нагадувало швидку перекличку. Нагороджувані ледь встигали виходити один за одним на сцену. Стояли під рампами великим гуртом, не знаючи, що їм робити: чекати на подяки, яких організатори свята ніяк не могли знайти, чи повертатися до зали. На сцені і далі продовжувалося шоу промовців, і тому на своє місце я добиралася коридорами. Там мене й наздогнала заклопотана пані Водерацька і попросила зупинитися для отримання належної мені подяки. Після урочистої частини, яка тривала півтори години, нарешті розпочався концерт, саме заради якого ми і приїхали, бо мої рідні були вперше на такому заході. На жаль не вдалося додивитися його до кінця. Було вже пізно, темно і треба було думати, як добиратися до села. В такій же ситуації опинилися не лише ми, а усі приїжджі учасники свята. Один за одним вони покидали залу, не дочекавшись закінчення концерту.

Напевно організатори хотіли влаштувати гарний захід, а вийшло як завжди: занадто багато пустих офіційних виступів, обов’язкова присутність чиновників, які до даної події нічого не доклали, і які з нетерпінням чекали закінчення концерту, бо в їхніх запрошеннях останнім пунктом стояла святкова вечеря у ресторані. І нікого не хвилювало, як і за що добиратимуться додому запрошені представники польських громад після свята. І такі сценарії вже стали традиційними у Житомирі.

Шкода, що справжніх винуватців свята так і не вшанували на належному рівні. Усі лаври дістаються далеким від реального життя чиновникам.

Ковальська Ядвіга