Бердичівські зустрічі

В гостях у рідного міста

Рідна Україна вже два з половиною роки відбивається від потворного москаля. Війна примусила багатьох людей виїхати, серед яких опинилася і я. Зараз живу у Німеччині. Німеччина сьогодні — це багатонаціональна держава, яка прихистила сотні тисяч знедолених людей з різних країн світу. Тут проживає немало українців, які час від часу їздять в Україну, бо зв’язки не втрачені, і жевріє надія на закінчення війни та повернення на Батьківщину. Я не була вдома понад рік. Бердичів зустрів мене гарною серпневою погодою. На перший погляд нічого не змінилося. Але здивував зруйнований центр міста, коло універмагу проїжджа частина вулиці була розкопана і після заміни водогінних труб зруйнований асфальт так і не відновили. Дорога по вул. Шевченка повністю знищена. Відновлення інфраструктури не проводиться. За період, поки я перебувала за кордоном, безгосподарність нашої влади нікуди не поділася.

На Центральній площі вирує життя, але не таке, як раніше. Тут прогулюється багато поранених військових, які проходять реабілітацію у військовому шпиталі. Переважно це молоді хлопці і чоловіки, кремезні, привабливі, щасливі, від того, що не сидять в окопах. Дехто з них пересувається на інвалідному візку, дехто ходить на милицях. У багатьох встановлені на руках і ногах апарати Єлизарова. Це «щасливчики», бо лікарям вдалося зберегти їхні кінцівки. А ті, що пересуваються на візках, часто не мають ніг або рук, і цим хлопцям потрібно звикати до життя після ампутації. Тим не менше вони радіють життю, з задоволенням п’ють каву і спілкуються між собою.

З’явилося багато переселенців зі східних регіонів України. Внаслідок цього у місті побільшало дорогих іномарок, зросла кількість магазинів, кав’ярень, аптек, торгових кіосків, невеличких підприємств. Переселенці відкривають свій бізнес, і це позитивно впливає на розвиток економіки міста. Життя вирує, незважаючи на війну та постійні повітряні тривоги, на які люди просто вже не звертають уваги. Мабуть звикли.

Місця вічного спочинку
В перший день після прибуття до Бердичева їду на кладовище відвідати могилки рідних мені людей. «Здрастуй, мамо!» — шепочу я, стоячи коло нашого сімейного поховання, де спочивають мої батьки і дві бабусі. «Привіт, тату, бабусеньки! Ось я прийшла вас відвідати. Кожного дня згадую вас, мої рідні, пам’ятаю ваші голоси та життєві поради. Дякую вам, за те, що ви у мене були. — і починаю читати молитву «Ангел Господній...». Потім прогулююсь цвинтарними алеями і вдивляюся в імена та обличчя на пам’ятниках своїх земляків, яких я знала ще за їхнього життя. Серед них є багато відомих і пересічних людей, які колись народились і прожили у Бердичеві життя, вчилися, працювали, кохали, залишили після себе дітей та онуків. Алея веде мене на горбок, де тріпочуть блакитно-жовті прапори. Тут нове військове кладовище і нові поховання. Війна примножила могил. Ціна, яку платить Україна за свою незалежність незмірна, це життя молодих людей, яких вже ніхто і ніколи нам не поверне. Тут спочивають герої, колишні учні бердичівських шкіл та ліцеїв. Серед них немало і моїх знайомих, колишніх учнів шкіл, де я колись працювала.

Старе кладовище по вул. Пушкіна відвідую наступного дня. Зразу кидається в очі запустіння цього історичного місця. Могил не видно за зарослями не лише бур’янів, навколо піднявся молодий ліс. Ледве продираюся до могили діда. Під час бурі вітром повалило високе дерево. Воно впало, понівечивши кілька пам’ятників і загородивши прохід до діда. Продираюся до його могили крізь новоповсталі хащі і прибираю могилку, згадуючи, як ми разом з бабусею Стасею приходили сюди по кілька разів на рік, садили його улюблені квіти: чорнобривці, фіалки та сальвію, фарбували надгробник і огорожу. Зараз всього цього немає. У лихі 90-ті вандали вкрали оздоблення з могили, бо це був метал. Чотири роки тому я встановила тут кам’яну плиту з інформаційним написом, хто спочиває на цьому місці.

Геннадій
Мій давній приятель Геннадій дуже зайнята людина. Він очолює велике підприємство харчової промисловості, яке у Бердичеві збудували поляки. Він не тільки постійно працює, а ще й займається громадським життям, присвячує свій вільний час волонтерству: допомагає військовим на Сході продуктами, грошима, амуніцією. Війна забрала у Геннадія старшого сина Володимира. Хлопцю ще не виповнилося й 25-ти років. На початку повномасштабного вторгнення юнак добровільно вступив до батальйону «Кракен». До війни навчався у Варшаві в медінституті, тому й отримав позивний «Варшава». У вересні 2022 року Володимир героїчно загинув у бою за звільнення міста Куп’янська. Вирушаємо з Геннадієм на цвинтар. З пам’ятника на нас дивиться красивий юнак у військовій формі, якого я пам’ятаю ще маленьким хлопчиком, учнем Польської Суботньої Школи, завзятим футболістом, велосипедистом, учасником кількох парафіяд у Польщі. Володимир знав чотири мови, читав багато книжок та подавав великі надії, будучи учнем, а потім студентом. Все обірвала війна. Геннадій старається триматися. Та я знаю, якою ціною йому це вдається. Від відчаю рятує віра, що все недаремно, що Господь забрав сина до раю. Ми молимося за упокій душі воїна — героя. Сліз вже немає, але серце стискається від болю. Хіба ж ми могли подумати, що нам, дітям мирного часу, доведеться таке переживати? Ніколи. Навіть у страшному сні ми не могли цього уявити.

Отець Павло
Павло Ферко, кармеліт босий, який у 2008–2014 рр. був настоятелем спільноти кармелітів у Перемишлі, а нині є преором монастиря в Бердичеві.

Після недільного Богослужіння у Костелі Діви Марії Святого Скапулярію, що при монастирі Босих Кармелітів я зустрілася з отцем Павлом Ферко. Перед війною він був духовним опікуном нашої Суботньої Польської Школи. Часто приходив до нас на заняття, благословляв оплатки під час Різдвяних Зустрічей, їздив з нами до Биківні, де відправив месу в пам’ять жертв сталінського терору. У 2018 році отець Павло очолив паломництво вчителів, учнів та їх батьків Суботньої Польської Школи до Ченстохови. Це була незабутня подорож. Ксьондз Павло — неперевершений знавець культури та традицій польських горців (гуралі). Скільки пісень і веселих історій він розповідав нашим учням на уроках! Та все це було до війни. Зараз отець Павло — активний волонтер. Він з групою своїх побратимів не перестає їздити на Схід з гуманітарними вантажами. Цих виїздів було вже стільки, що про них можна окрему книгу написати. Водночас священник виконує свою християнську місію: відправляє служби Божі, сповідає, хрестить, вінчає парафіян. На дорогу отець мене благословив. Маю надію, що ми ще побачимося.

Ядвіга
Ядвіга — моя давня приятелька. Ми знайомі понад 25 років. Вона колишня сільська вчителька. Викладала біологію та хімію. Зараз вже на пенсії, живе в Агатівці. Має дві дорослі доньки, які живуть окремо: старша, Ірина, у Києві, менша, Вікторія — в Осиково. Після початку війни Ядзя разом з меншою донькою та двома онуками виїхала у Німеччину. Прожили там півтора року і повернулися назад на Батьківщину. Ще у Німеччині почали брати участь у волонтерському русі. Не могли стояти осторонь від допомоги нашій армії, яка переважно складається з вчорашніх цивільних людей. Збирали гроші, речі, продукти, предмети гігієни, все, що може знадобитися хлопцям в окопах. Нав’язали контакти з німецькими підприємцями та небайдужими громадянами, які мали бажання допомагати українцям у їх боротьбі з агресором. Дякуючи перебуванню у Німеччині, Ядзя цікавилася, як німці ведуть своє господарство, як відносяться до оточуючого середовища, до природи, як упорядковують свої обійстя, вулиці, у якому стані утримують інфраструктуру, як сортують сміття. Після повернення в Агатівку добилася від місцевої влади, щоб у селі встановили кілька контейнерів на пластикові пляшки. Знайшла підприємців, які ці пляшки скуповують. Агітувала односельців проявити свідомість і зносити пляшки у контейнер. В результаті оточуюче середовище очистилося від пластикового забруднення, а виручені кошти йдуть на ЗСУ. На контейнері так і написано: «Власність громади!!! Виручені кошти — допомога ЗСУ». Ядвіга та її донька Вікторія продовжують почату у Німеччині справу, допомагають армії. Ядзя говорить, що робить і буде робити все, для того, щоб наблизити нашу перемогу. Вона не жаліє, що повернулася додому, її донька теж. «Німеччина — гарна країна, але не наша» — стверджує Ядвіга.

Анатолій
Анатолій працює водієм у транспортній фірмі. Мені він допомагає розвозити наше видання «Мозаїку Бердичівську» по католицьких парафіях Бердичева та Житомира. Під час подорожі трохи розговорилися. Анатолій розповідає, що його 28-річний син повернувся з війни без обох ніг. Невістка покинула скаліченого чоловіка, забрала дитину та пішла. Тепер його син живе зі своїми батьками. Отримує пенсію 19 тис. гривен. За важке поранення держава виплатила воїну трохи більше мільйона гривен. За ці гроші йому купили будинок, де зараз йде ремонт. У даний час родина живе на третьому поверсі багатоповерхівки, де немає ані пандуса, ані ліфту. Хлопцю важко підніматися та спускатися по сходах без ніг, тому й купили йому одноповерховий будинок. Анатолія більше всього хвилює душевний стан сина, бо після поранення та ампутації він замкнувся у собі. Батько боїться, щоб син не почав пити, або вживати наркотики.

Таксисти
Не один раз мені доводилося користуватися послугою таксі. Таким чином я розговорила тридцятирічного таксиста Сергія. Він розповів, що у боях на Донбасі його було важко поранено у живіт. Лікарі його повернули майже з того світу. Сергій кілька тижнів перебував у комі. У зв’язку з цим отримав відстрочку на рік з армії. Зараз, щоб не сидіти вдома, працює таксистом. Робота йому подобається, є можливість допомагати людям і можна непогано заробляти. Сергій впевнений, що війна ще довго не закінчиться, бо вона дуже вигідна для певних осіб.

Другий таксист Віталій розповів, що має сина і доньку. Сину 23 роки і він на війні. Всю амуніцію для хлопця довелося купувати на власний кошт, бо те, що видали у військовій частині, було дуже низької якості. А від того, у що одягнутий військовий, часто залежить не лише його здоров’я, але і життя. Віталій розповів, що у любий момент його теж можуть забрати на війну, і якщо це станеться, то він буде вимагати, щоб сина відпустили з армії, бо вдома має залишатися хоч один чоловік. А у даний час він і його дружина не можуть спати спокійно, бо їхня дитина на війні.

Я знову пересвідчуюся у тому, що немає в Україні людей, яких би не торкнулася війна. В той чи інший спосіб кожен з нас відчуває на собі зміни, моральні, духовні, фізичні, які змінили нас, наше суспільство, нашу країну. Все тепер інше, не таке, як було раніше.

Кордон. Новий вид заробітків
Напередодні 33-ї річниці незалежності мені довелося повертатися з України у Європу. Наш бус віз сім пасажирів, що покидали Україну, яка вже два с половиною роки стікала кров’ю у російсько-українській війні. Пасажирами були переважно молоді жінки, які працювали у різних країнах Євросоюзу і дві пенсіонерки, що жили у Німеччині по параграфу 24. Не обійшлося і без представників чоловічої статі. Серед пасажирів був один чоловік 43-х років, с посвідченням інваліда внаслідок чорнобильської катастрофи, хоча мав спортивну статуру та виглядав непогано. Він прямував за океан і в Німеччині мав сісти у літак та летіти до США. Погода була спекотна, а подорож досить комфортною, бо бус облаштовано м’якими кріслами і кондиціонером. Водія турбував перехід через кордон, адже стало відомо, що з української сторони зібралася довга черга з приватних автомобілів. І справді на переході «Краковець» стояла та плавилась на сонці колона з транспортних засобів різного калібру. Швидкість просування її вперед говорила про те, що мінімум вісім годин ми проведемо, стоячи у черзі. За цей час ми могли б проїхати чималу відстань, рівну ширині польської території, але не так сталося, як би хотілося та гадалося. Коли наш бусик прибув на кордон, то ми побачили, що перед нами стоїть не менше сотні машин. Тут же до водійського віконця на електричному самокаті підлетів хлопчина років 14 і запропонував місце у черзі, яке знаходилося за тридцять машин перед нами. Це коштувало 500 гривень. Тобто, щоб нашому бусу переміститися на тридцять машин вперед треба було заплатити. Там стояла машина якогось родича підлітка на самокаті. Цей автомобіль мав виїхати з черги, а ми заїхати на його місце, опиняючись таким чином на тридцять машин попереду, що могло скоротити час нашого перебування у черзі. Водій став торгуватися і запропонував триста гривен. Підліток не хотів поступатися. Домовитись не вдалося. Ми залишилися на своєму місці, а за нами протягом години вистроївся шлейф з автомобілів, який тягнувся за горизонт. Помаленьку черга рухалася вперед. Крім спритного підлітка поміж машин на мотоциклі снували ще якість торговці місцями у черзі. Деякі водії купували собі місця попереду і переганяли свої машини ближче до переходу, а родичі юних заробітчан переїжджали у кінець черги і займали місце, яке з плином часу опинялося ближче до переходу. Це дійство тривало цілодобово і весь час знаходилися бажаючі, як найшвидше опинитися на переході. Сума заробітку зростала з кожним проданим місцем і процес не припинявся. З настанням темноти підліток зник, а з’явився дорослий парубок і дівчина на мотоциклі, які прийняли вахту у школяра.

Перехід через кордон зайняв у нас дев’ять годин. З Україною прощаюся в надії знову повернутися, а от коли, то не знаю! Прощавай рідна Ненько! Люблю тебе!