Mozaika Berdyczowska

Живу з надією на перемогу сил Світла над пітьмою

Ольга Кульчицька
Ольга Кульчицька

Переді мною сидить тендітна шляхетна жінка. Ми п’ємо каву та розповідаємо одна одній свої життєві історії. Війна змінила наші життя раптово, ввірвавшись у злагоджений ритм звичок, родинних зв’язків, побуту та діяльності.

Ольга Кульчицька, народна артистка України, акторка академічного київського театру ім. Лесі Українки, була змушена із-за війни, розв’язаної Путіним, покинути Батьківщину заради порятунку свого неповнолітнього сина.

Пані Ольга закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1993 р. У театрі ім. Лесі Українки працювала з 15.10.1994 р. до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Дізнавшись, що я пишу до польськомовного видання акторка повідомила, що має сентимент до всього польського. Про своє польське походження знає небагато. Її прабабка по батьківській лінії, Євгенія Скомська, навчалася у Варшавському Інституті Шляхетних Дівчат. Сама пані Ольга є корінною киянкою. Її мама росіянка, а батько українець. «Коли у шістнадцять років я отримувала паспорт, то записалася українкою, бо це було для мене принципово важливо» —говорить пані Ольга. Зараз Ольга Кульчицька разом з сином проживає у Німеччині. Тут знайшли притулок більше мільйона українців. У кожного своя історія, пов’язана з війною і пані Ольга вирішила поділитися своїм смутним досвідом українки з читачами «Мозаїки Бердичівської».

Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com
Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com

До війни акторка працювала в театрі, іноді знімалася у кіно, виховувала сина. Політикою цікавилася мало, бо весь свій час присвячувала творчій професії. Перше сильне потрясіння із-за політичних подій в Україні вона пережила у 2014 році під час подій на Майдані. «Я все своє життя боюся натовпу, бо маю неприємний досвід, пов’язаний з цим. Під час Майдану я продовжувала жити своїм життям, ходила на роботу, займалася буденними справами. Коли ці події набули розвитку я відчула занепокоєння, що це надовго, що мирне життя закінчилося. Особливий шок у мене викликало насилля по відношенню до протестуючих. Я не могла повірити, що влада може так брутально відноситися до людей» — розповідає акторка.

«Війна мене заскочила зненацька. Я не була готова до того, що потім сталося. 23 лютого 2022 року я відіграла роль у виставі «Занадто одружений таксист». У переддень вторгнення мене непокоїли слухи про війну. Цікавий збіг обставин, що після цієї вистави я їхала додому на таксі і таксист мене став переконувати, що цього не може бути, що Путін ніколи не нападе. Як завжди я повернулася після роботи додому і лягла спати. У 5-й ранку до мене зайшов мій син і розбудив мене. Він сказав, що чує вибухи і виття сирени. Я включила радіо. Ніяких повідомлень не було, як завжди грала музика. Мене це заспокоїло. Але через деякий час до мене подзвонив мій брат і повідомив, що почалася війна. Порадившись, ми прийняли рішення негайно виїхати у село Мрія, яке знаходиться на житомирській трасі. Там живе його друг, у якого ми могли деякий час перебути, поки не вщухнуть бойові дії. Ми туди дісталися через Ірпінь. Поруч вже були чутні вибухи. Ми проїхали до Мрії по мосту, який наступного дня був підірваний. Перші дні там були відносно спокійними. До нас докочувалися лише вибухові хвилі з Ірпеня і Бучі. Через кілька днів бої наблизилися до Мрії і одного разу поруч з нашим домом розірвалися два снаряди. Ми лежали у коридорі на підлозі. Я вмовляла сина спуститися у підвал, але він відповів, що краще померти зразу від вибуху, ніж бути заживо похованими у заваленому підвалі. Коли ти бачиш, як лякається твоя дитина і при звуках двигунів літака падає на підлогу, закриваючи голову руками, то серце просто завмирає від того, що ти, як мати, нічого не можеш вдіяти, щоб її захистити. У такий момент у тебе в душі проявляється дике почуття провини перед дитиною.

Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com
Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com

На той момент я спілкувалася з усіма можливими волонтерськими організаціями, котрі могли б нам допомогти повернутися до Києва. Але ніхто не брався нас рятувати, бо мости були підірвані і траса повністю прострілювалася росіянами. У селі панував хаос. У Мрії була розбита конюшня і коні, яких не повбивало, розбрелися по селу. Це викликало почуття Апокаліпсису. Через десять днів від початку війни нам все ж таки чудом вдалося вибратися з Мрії. Останню ніч ми ночували у підвалі, зовсім до цього не пристосованому. Нас дуже сильно бомбили. Нам вдалося втекти з села на машині знайомих і реально наступного дня Мрія була окупована росіянами. Одну ніч ми переночували у Києві, а наступного дня евакуаційним потягом ми виїхали на захід. Висадилися у Рівному, і там волонтери допомогли нам доїхати до польського кордону на перехід Устілуг. На кордоні у черзі ми простояли на своїх ногах шість годин, і я вважаю, що нам повезло, бо інші біженці стояли по декілька діб. Під час переходу ми сказали, що нам потрібно у Берлін. Потім ми добралися до Варшави, де нам запропонували квитки до Берліну. Квитки з сидячими місцями були на потяг, який вирушав лише через два дні. У нас не було сил їхати стоячи і ми погодилися їх взяти. Мене вразило відношення поляків до нашої біди. Люди старалися нам допомогти, хто чим може. До мене підійшла жіночка вся у сльозах і стала давати мені гроші, щоб я собі щось купила. Я не взяла, бо мені було ніяково. Я стала питати, де можна знайти недорогий готель, щоб там переночувати, але недорогих готелів ніде не було, і мені волонтер із Ірландії, який допомагав українцям, запропонував ці два дні пожити у нього. Ми спали на його ліжку, а він на підлозі у кухні.

Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com
Житомирська траса після обстрілу російськими агресорами, фото з сайту google.com

Після приїзду у Берлін деякий час ми проживали у моїх знайомих. Тут я зрозуміла, що у Німеччині не так просто оформити документи, бо я не володію німецькою мовою. Обтяжувати моїх знайомих я не хотіла, бо ми й так їх потіснили, знаходячись у їх помешканні. У мене в Батумі живе сестра і ми вирішили летіти до неї. Прилетіли у Грузію. У сестри маленька однокімнатна квартира і уряд Аджарії нас поселив у готель. Ми там прожили місяць, плекаючи надію, що війна скоро закінчиться і у нас з’явиться можливість повернутися додому. Та цього не ставалося і нам прийшлося шукати нові варіанти, де жити і де бути. Ми були змушені у Батумі знімати квартиру. Але почали закінчуватися гроші, а роботи для мене там не було. Ціни у Грузії виросли до високого рівня, бо туди наїхало багато біженців з України і мігрантів Росії. Я постановила повернутися у Київ. 1 жовтня ми були вже вдома, а 10 жовтня почалися страшні обстріли Києва. Снаряди рвалися у дільниці, де ми живемо і де я працюю. На початку листопада я подзвонила своїй знайомій у Німеччину і попросила її допомоги. Вона погодилася нам допомогти, і я їй за це дуже вдячна. З кінця 2022 року ми проживаємо у Німеччині. Я виїхала не тому що боялася за себе, а тому, що мені було страшно за мого сина. Коли почалася війна йому було 14 років. Жовтень 2022 року я буду згадувати, як страшний сон до кінця свого життя. Нас постійно обстрілювали. Цілими днями ми знаходилися у бомбосховищі. Саме тоді я прийняла рішення виїхати. Більше всього мене обтяжує той жах, який відбувається в Україні. Війна вже тягнеться понад два роки і невже ніхто не в стані зупинити Росію, країну-терориста і агресора. Хочу просити всіх людей допомагати Україні, бо якщо Україна не вистоїть, то програє весь цивілізований світ. Живу з надією на перемогу сил Світла над пітьмою».

Розмову вела Лариса Вермінська

Podziel się linkiem:

Komentarze

Imię z nazwiskiem
Poczta z małpą
Komentarz

Публікація висловлює лише думки автора/авторів
і не може ототожноватися з офіційною позицією Канцелярії Голови Ради Міністрів

Polska Platforma Medialna
 
Яндекс.Метрика