Mozaika Berdyczowska

Відозва уряду УНР «До народів і урядів світу». Варшава, 3 серпня 1920 р.

З матеріалів конференції «Разом за свободу»

До держав і народів.

У 1654 році Українська держава на чолі з Гетьманом Богданом Хмельницьким заключила з урядом Московської держави договір, по якому Україна і Московщина, зберігаючи свою суверенність, об`єдналися в тісний державний союз для оборони спільних інтересів обох народів.

Але з перших років існування московсько-української унії російські царі стали накладати свою тяжку руку на суверенність українського народу, стали відбирати українському народові його державну окремість і його давні вольності. І з того часу протягом трьох століть провадить український народ важку, вперту боротьбу проти московського імперіалізму. В цій боротьбі московські деспоти намагалися знищити не тільки державну незалежність Українського народу, але його стару культуру, мову, стародавні народні звичаї. По всій Україні ширився режим російського шовінізму, переслідував все українське, гинули на шибеницях і в тюрмах кращі сини батьківщини в боротьбі за найсвятіші права народу. Буржуазія, дворянство і духовенство України приймали зовнішні ознаки московської культури, видавалося, що само обличчя української нації гине, замирає назавжди сама ідея окремої української культури.

Але доля судила інакше. Не зміг згинути і не згинув вільний 40-мільйоновий український народ. Окутаний темрявою московською, закутий в кайдани московської царської неволі, він мріяв про світлу будущину і чекав слушного часу, щоб повстати проти своїх споконвічних гнобителів.

І той світлий, радісний час настав. Коли під натиском революції 1917 року повалилися гнилі стіни всеросійської тюрми народів, Український народ в особі свого першого Народного Парламенту Центральної Української Ради — проголосив на весь світ свою непереможну волю відродити незалежну Українську Державу і визнав УНР суверенною і незалежною. Але московський централізм перекрашений в червоний колір комунізму, не визнав найсвятіших прав українського народу на самовизначення і почав війну проти молодої Української Республіки. І з того часу Український народ протягом трьох років провадить тяжку криваву боротьбу за волю проти московських комуністів-більшовиків, проти червоних армій Леніна і троїцького. Тепер Українські народні маси, побачивши після 300-літнього ганебного гніту, світлу, радісну зорю святої волі, не складуть зброї доти, доки не осягнуть своєї конечної мети бути господарем в своїй хаті — Самостійній Українській державі. Коли совіцьким арміям вдавалося займати майже всю територію України, Український народ по всій українській землі повставав і виганяв окупантів геть за межі своєї батьківщини. Маючи навіть формальну владу в Україні, більшовики ніколи фактичної влади не мали, не були визнані Українським народом. Вони трималися і тримаються в Україні дуже страшним, нечуваним терором і диким знущанням над Українським народом. Коли року 1919 Український народ під проводом Правительства Урна чолі з головним Отаманом С. Петлюрою звільнив майже всю Україну від світських військ, прийшла армія Денікіна і намагалася знову повернути Україну в лоно єдиної, неподільної Росії. Але чорний імперіалізм Денікіна задовольнив українське населення не більше ніж червоний імперіалізм Леніна. Український народ знову повстав проти грабіжницьких банд армії добровольців і вирішив долю авантюри Денікіна.

Розуміючи безнадійність змагатися проти національних стремлінь Українського народу, Російський совіцький уряд симулював визнання незалежності України і поставив свого агента Чаковського на чолі самозваного уряду Української совіцької Республіки.

Але такі мудрі вчинки російських більшовиків не могли задовольнити народні маси. Український народ боровся не тільки за самостійну Українську Державу, але і проти тієї форми влади, яку йому нав'язують російські більшовики, і яка протягом останніх років перетворила багату українську землю в мертву руїну. Не сліпий Український народ, щоб не бачити, як припинилася комунікація і торгівля по всій Росії, як стали фабрики і заводи, як гине від безробіття, голоду, холоду міське населення — інтелігенція і робітники. Бачить змучений український народ, як гинуть під чоботом червоноармійця старі здобутки всевічної культури, як у совіцьких «черезвичайках» гине цвіт, мозок і гордість нації, як поширюються по всій Україні смертельні хвороби, як ставиться під загрозу життя населення України.

І не хоче миру Український народ, а хоче боротьби проти насильників. Не хоче миру той народ, який довгі віки тільки мріяв про мирну, спокійну працю на вільній українській землі. Бо не вірить Український народ тим ілюзіям миру з совіцьким урядом, що манять народи Європи, які не відчули на собі більшовицького панування. Не вірить і на чисельні мирові пропозиції різних держав відповідає повстанням по всій Україні, на поділлі, Волині, Херсонщині Київщині. Українське Республіканське військо і Правительство УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою не могло, не мало права пропонувати миру з Совіцькою Росією доти, доки Український народ домагався не миру, а боротьби, перемоги і визволення.

Український народ бореться не з московським народом, а проти московського червоно і чорного імперіалізму. І Правительство України глибоко певне в тому, що суверенний Український народ найде спільну мову з братнім московським народом, з правдивою російською демократією.

Правительство УНР і героїчне Українське військо провадять війну, будучи ізольованими від усього світу, не визнані державами не мають жодної допомоги.

Ті держави, що енергійно допомагали одночасно боротьбі Денікіна разом проти більшовиків і проти поневолених народів був. Росії не хотіли визнати природних прав Українського народу і не хотіли допомагати Правительству УНР. Ті держави, що розуміли весь руйнуючий жах більшовицької загрози, не розуміли, що в боротьбі проти більшовиків треба спертись на живій силі народів, що борються проти більшовицької Росії. Не розумів і не розуміє весь культурний світ, що Український народ вже переболів комуністичну демагогію і що священний обов'язок могутніх культурних держав і народів допомогти Українському народові в його боротьбі проти більшовицького вандалізму. Тільки ті держави, що утворились на руїнах бувшої царської Росії, що відчувають на собі жахливість більшовицької зарази, зрозуміли нас і визнали наше право на боротьбу.

В імені Українського народу Правительство УНР на весь світ засвідчує, що той мир і спокій на Сході Європи, якого так бажають держави Антанти, наступить тільки тоді, коли суверенний народ Український здобуде право на Українських Установчих Зборах вільно вирішити долю української землі, — чи має бути Україна цілком незалежною, самостійною державою, чи має об`єднатися з іншими державами в більший державний організм. Коли ж такого права не буде визнано за Українським народом, коли йому не дадуть змоги вільно вирішити свою долю, не заспокоїться українська земля. Після довгого сну прокинулася Україна на боротьбу за свою. Волю і не дасть пригасити народних сил ані демагогії московських більшовиків, ані реакційним царським генералам.

Бажаючи тільки миру і охорони для змученої, зруйнованої України, Уряд УНР визнає, що з радістю приймає мир, коли окупаційна совіцька армія залишить територію України, коли Урядові УНР дадуть можливість скликати на демократичних основах Українські Установчі Збори, що остаточно вирішать долю України і установлять лад і порядок на колись благодатній, а нині зруйнованій Українській землі.

В імені Правительства Української Народної Республіки:
Голова Ради Міністрів: В'ячеслав Прокопович
Заступник голови ради міністрів: Андрій Лівицький
Міністр закордоних справ: Андрій Ніковський
Варшава, 3 серпня 1920 року

Podziel się linkiem:

Komentarze

Imię z nazwiskiem
Poczta z małpą
Komentarz
 
Яндекс.Метрика