Mozaika Berdyczowska

7 днів в монастирі

Нещодавно мій давній друг, отець Ришард Столярчик, котрий, до речі, розпочинав свій священицький шлях зі Львова, був призначений настоятелем монастиря кармелітів босих поблизу села Черна, що знаходиться в Західній Галіції (Польща). Відгукнувшись на його запрошення я протягом тижня мешкав в старовинній обителі, заснованій у XVII столітті.

Я і раніше бачив багато стародавніх монастирів, але здебільшого вони цікавили мене як пам’ятки історії та архітектури. Їх внутрішнє життя залишалися для мене непізнаним та ще й «відгородженим» усілякими стереотипами атеїстичного, часом відверто антиклерикального суспільства, на кшталт: римо-католицькі монастирі купаються в розкоші, аскетизм ніколи не був притаманний західному Християнству. Отож хочу зруйнувати ці штампи і відкрити монастирську браму для читачів.

Збудований у стилі ренесансу монастир стоїть серед букових лісів Краківської височини. Це справжній острівець спокою та тиші. Тут не працюють мобільні телефони, ніхто не дивиться ТВ, не слухає радіо, не обговорює політику. Навколо чути лише спів птахів, передзвін дзвонів, дзюркіт річечки Іл’яшівки, названої так на честь пророка Ілії.

Центром обителі є Санктуарій — храм з особливо цінною іконою Пресвятої Богородиці, намальованої у І пол. 17 ст. Довкола розташовані сади, а в них розташована Хресна Дорога з 12 скульптурними композиціями — стояннями. Цю композицію оточує лісовий масив. Якщо зайти в гущавину й непомітно зачаїтися, то за кільканадцять хвилин відкриєш собі життя лісу — можна буде побачити і зайців, і оленів і їжаків, а можливо навіть вдасться зустрітися з лисицею.

Цей Монастир ніколи не припиняв своєї діяльності — і в часи антиклерикальної Австрії, і часи комуністичного режиму. Це одна з причин наявності багатої бібліотеки, в котрій зібрано 3270 стародруків та 25 тис. книжок, виданих після 1801 року. Такому зібранню книг позаздрить любий університет.

Як розповідає отець Ришард, в другій половині ХХ століття, чималу частину монахів складали львів’яни — кармеліти з монастиря на Персенківці (будівля збереглася і знаходиться на промисловій території біля вул. Стрийської), котрим довелося піти зі Львова через встановлення атеїстичного режиму. Останній з них помер в 2010 році.

Зараз в монастирі живе біля 20 монахів. Невдовзі сюди прибуде ще 15 послушників. Монахи живуть в скромних келіях, в яких, однак, є все необхідне: ліжко, стіл, стілець, шафа на одяг, поличка для книжок. Над дверима висить розп’яття, а з зовнішньої сторони, по коридору розміщені християнські мудрі афоризми. «Не зносить Бог вигляду душ, що прагнуть величності мирської», — було написано над моєю келією. Довгі монастирські коридори прикрашені також старовинними картинами з біблійними сюжетами, образами святих. В одному з коридорів — галерея настоятелів — портрети й коротка інформація про кожного. Помічаю, що більшість з них керували монастирем не більше трьох років. «Це каденція. Потім настоятель може бути призначений ще раз, але після двох термінів мусить звільнити свій пост для іншого — як і в державі», — пояснює пріор.

Усі монахи постійно носять однакові темно-коричневі сутани з капюшонами, фасон яких не змінювався вже 400 років. «Раніше в періоди посту монахи не знімали капюшонів, навіть під час їжі. Зараз такі формальні традиції відходять, щоб більше присвятитися сутнісному», — розповідає настоятель. До такого сутнісного належить зокрема обітниця мовчання. Silentium (з лат. Мовчання) — написано над воротами обителі. Балакучий не уникне гріха, зрештою шкода багатослів’я відома далеко поза монастирськими стінами й оспівана від народного «мовчання — золото» до юридичного «все що скажете — може бути використане проти вас».

І монахи дійсно не багатослівні. Між собою вітаються християнським «Слава Богу», «Нехай славиться ім’я Ісуса Христа» — «На віки віків», або ж просто кивком голови. Звертаються один до одного «брат», до вищих по ієрархії — «отець». Далі може додаватися виконувана функція чи пост. Наприклад «отець пріор» (настоятель), «отець скарбник», «брат ключник», «брат садовник» і т. д. По імені звертаються лише до близьких друзів, наприклад до колишніх однокурсників по семінарії.

Живуть монахи по чіткому розпорядку — рано лягають і рано встають. Семигодинного спочинку усім має вистачати. Всю ніч один чи кілька монахів моляться в каплиці, а в 5:15 б’ють побудку й відправляються будити братів стукаючи до кожного в келію зі словами: «На молитву брати вставайте Бога славити!». В неділю поспати можна на пів години довше.

Прочитавши ранішні молитви монахи відправляються до трапезної для спільної агапи. В Польщі, та й в усьому Євросоюзі, майже не споживають хліба, хіба що з канапками. А от в монастирі — хліб основний продукт. Для багатьох окраєць з маслом та кавою — ось і сніданок. Обід (о 12:30) вже значно ситніший та складається з трьох блюд: першого, другого і десерту. Останній не подають під час посту. При мені двічі подавали рибу і лише раз — в неділю, — м’ясо. Взагалі ж до 1969 року м’яса взагалі не їли, навіть в свята. Пізніше порахували, що цей продукт вже став дешевшим від риби й дозволили споживати 4 дні на тиждень, однак і так м’ясом ніхто не об’їдається. Частіше їдять каші, рис з овочевою підливою, тушковану капусту. На десерт може бути яблучний пиріг, кисіль, пудинг або ж хліб з варенням. Щось подібне їдять і на вечерю о 18:30. Під час трапези хтось з монахів читає іншим легку духовну книжку. Їсти в келіях і взагалі поза трапезною — суворо заборонено.

Звісно першочергову роль в житті монахів відіграють молитви й медитації — біля 5-7 годин на день. Монахи моляться і поодинці, і разом, і з паломниками. Щоденно в Санктуарії відбувається кілька богослужінь і якщо в звичайні дні храм напівпорожній то в неділю в літній період з поближніх сіл і містечок з’їжджається стільки вірних, що доводиться служити сім мес.

Звісно не лише молитвами живуть монахи. «Хто не працює — той не їсть», — пише апостол Павло. Кожен брат має свої обов’язки: одні займаються вірними — сповідують, проводять реколекції, приймають записки для молитов, інші займаються з послушниками, слідкують за чистотою, за садом тощо. " Роботи дуже багато, а людей не вистачає. Раніше, коли монастир не приймав паломників, вдавалося доглядати городи, тримати курей і корови. Воно б і зараз не завадило, однак не можливо все встигнути«, — роз’яснює ситуацію отець Ришард. А роботи монахам ставатиме все більше — зараз кармеліти будують будинок паломника. За словами настоятеля, за останні десятиліття монастир переорієнтувався з внутрішнього життя братії на роботу з віруючими. Монахи виїжджають за межі обителі, опікуються школами, будинками пристарілих, тюрмами. Звісно існують й монастирі іншого типу, з відмінними уставами, де нічого не змінювалося століттями. Особливо строгі правила у ордена камідулів — монахи там живуть в маленьких будиночках, самі вирощують собі їжу, майже не підтримують контактів з зовнішнім світом.

Окрім роботи у кармелітів є й час для відпочинку. Вони можуть займатися фізичними вправами в гімнастичному залі, пограти в настільний теніс, поспілкуватися між собою в рекреаційній кімнаті. Часом, в хорошу погоду, монахи ходять до лісу.

14 днів на рік — «монаша відпустка» для відвідин близьких. При потребі (у разі смерті когось з близьких чи родичів, весілля в родині, здачі семінарських екзаменів) настоятель може дозволити взяти додаткові «відгули».

О 20:00 всі монахи співами прославляють Богородицю перед іконою, котра на ніч замикається броньованою куртиною. Після цього брат ключник закриває брами і братія розходиться по келіях, щоб о 22:00 згасити світло. Після цього в темноті гасатимуть кажани, котрі живуть в старих підвалах, і світитиметься лише два вікна: в капличці, де хтось з братії молитиметься цілу ніч і у мене, не привченого до монастирського розпорядку.

Максим Залізницький

Podziel się linkiem:

Komentarze

Imię z nazwiskiem
Poczta z małpą
Komentarz
 
Яндекс.Метрика